ПОВІРИТИ

ПОВІ́РИТИ¹, рю, риш, док.

1. Прийняти що-небудь за істину, вважаючи дійсним, існуючим.

Розказав би про те лихо, Та чи то ж повірять! (Т. Шевченко);

А чи довго матір, та ще й добру, довести до того, що повірить усьому, що їй стань розказувати?.. (Г. Квітка-Основ'яненко);

– Коли ви не вірите в такі дрібниці, то чи повірили б ви в те, що я плив Магеллановою протокою (Ю. Яновський);

// Зрозуміти, усвідомити, що так є насправді.

Ох, досі не можу повірить, Що ти вже не любиш мене! (Леся Українка);

Дорош, дивлячись на нього, ніяк не міг повірити, щоб ця весела і така безпосередня в цю хвилю людина могла наговорити на нього стільки дурниць (Григорій Тютюнник);

Серцем Неля ще й досі не могла повірити в те, що розум давно мусив визнати за факт: сестра просто-напросто продала її маклерові (Ірина Вільде);

// Дістати певність у чомусь, переконатися.

Ще почекали, немає отця Сидора, і тоді всі повірили і зрозуміли, що служба закінчена і чекати нічого (О. Довженко).

2. кому, чому, в кого. Відчути довір'я до кого-, чого-небудь, пройнятися вірою в чиюсь щирість, порядність.

– А чому ж ви тій жінці повірили? – А то така жінка, що мож [можна] їй вірити (Г. Хоткевич);

А все ж ключниця приголубила саме Малушу, повірила їй, а відтак зробила й своєю помічницею (С. Скляренко);

Солдат відчув плече солдата, Народ повірив у народ (Т. Масенко);

// Зрозуміти, усвідомити, що хтось каже правду.

[Анна:] І як ви от зараз підете із сього дому, я всім скажу і всі тому повірять, що тут були розбійники та й годі (Леся Українка);

– Ти нам повір, товаришу Чубенко, що ми б тебе так не налякали, коли б знали, що це їде наш чоловік (Ю. Яновський).

3. Почати вірити.

[Василь:] А коли я не вірю. Докажи ж мені, докладно доведи до того, щоб я повірив (Панас Мирний);

Вона казала се так весело і твердо, Що я повірила в свою щасливу долю, І вірила,аж поки не зросла... (Леся Українка);

Коли б ти знав, як я часами прагну повірити, ну, хоч отак, як ти, в те християнство! (Леся Українка);

Хочеш?.. Повірю і в чорта, і в бога... Я ж біля тебе, я тільки тобі... (В. Сосюра).

4. тільки 2 ос. одн. і мн. та наказ. сп., у знач. вставн. сл. Уживається для підсилення вірогідності сказаного і більшого переконання того, до кого звернена мова.

– Повір, Мотре, що нікому воно не легко (Панас Мирний);

В Неаполі пісня, як хліб і повітря .. І вулиці назва лунає, повірте, Мов пісня найкраща – Санта-Лючія (Л. Дмитерко);

– Скільки було нас там, .. як один, впали навколішки й поцілували землю... повіриш, заплакали, як діти (О. Гончар).

Ві́рте / пові́рте [моє́му] сло́ву див. ві́рити.

◇ Не ві́рити / не пові́рити [свої́м (вла́сним)] ву́хам ([своє́му (вла́сному)] слу́ху) див. ві́рити;

Не ві́рити / не пові́рити [свої́м (вла́сним)] оча́м див. ві́рити;

(1) Пові́рити на сло́во – повірити лише словам без будь-якого фактичного підтвердження.

[Парвус:] Поганам я на слово не повірю ніколи в світі (Леся Українка);

Сам собі́ не ві́рить / не пові́рить див. сам;

(2) Так і пові́рить (пові́рив) хто кому – уживається для вираження сумніву, недовіри до того, хто щось зробив, сказав.

[Палажка:] Кажи, хтось тобі так і повіре [повірить]! (Панас Мирний);

– Так я й повірив! Я знаю, звідки все це в тобі (А. Головко).

ПОВІ́РИТИ² див. повіря́ти.