КОЗАЧОК

КОЗАЧО́К¹, чка́, ч.

1. Зменш.-пестл. до коза́к 1–4.

– Я не царенко, не короленко: Я ж отецький синок Да панок-козачок (з народної пісні);

Наче полум'я – лампаси, синє небо – башличок, був з-за Дону, з-за Донбасу заповзятий козачок (М. Рудь).

2. іст. У стародавньому дворянському побуті – хлопчик-слуга.

Козачок Петрушка хвалився .. дівчатам, що він, якось зайшовши в Остапову хату, застав, як той .. перебирав одежу (Панас Мирний);

Пани було сідають за столи на бенкет. Служники вештаються, козачки-хлопці в червоних штанях бігають, мов несамовиті, коло возів та багаття, ставлять посуд, пляшки й чарки по столах (І. Нечуй-Левицький);

В двері швидко ввійшов моторний козачок, і Замойський на півслові урвав розмову (Іван Ле);

У Вільні Шевченко разом із своїм товаришем і земляком Іваном Нечипоренком почав виконувати обов'язки козачка – сидіти в передпокої і чекати панського наказу (з наук. літ.);

// перен. Про того, хто залежить від когось, виконує незначні доручення, дрібні послуги тощо.

У партіях, які тягнуть на визначення політичних, особистостям нема чого робити! Просто стаєш козачком, хлопчиськом на побігеньках (з публіц. літ.).

3. Веселий, жвавий український народний танець, спочатку поширений серед козацтва.

М. К. Садовський був надзвичайно оригінальним виконавцем танцю. Козачок він танцював так, як ніхто за моєї пам'яті (з мемуарної літ.);

// Музика до цього танцю.

Ще малим хлопцем він зробив маленьку скрипочку й сам вивчився грати козачка (І. Нечуй-Левицький);

Не озираючись, грав [Васько] козачка, а потім горлицю (Василь Шевчук).

КОЗАЧО́К², чка́, ч.

Комаха ряду напівтвердокрилих, згори яскраво-червона з плямистим чорним малюнком, а знизу – чорна.

Червоні козачки так ворушаться по землі (Ганна Барвінок);

Їй [Галі] так гарно. Сонечко привітно гріє, козачки коло неї снують по зеленій травиці (Панас Мирний).